Територія України для конфронтацій чи взаємодії цивілізацій?
10.09.2014

                                               

Те, що відбувається в сучасній Україні є результатом не одних лише політичних, економічних, кадрових і інших криз, які її охопили і продовжують охоплювати, але й тих довготривалих причин, про які замовчується. На одній із них, геоглобальній, я зроблю наголос – вона чомусь, умисно чи ні, не називається, хоча для уважного погляду існує і, на мою думку, є чи не основною. Інше – здебільшого похідне. Отже, питання, що відбувається, як, яким чином без драматизму перетворити так довго існуючу загальну напругу, безпорядок в стійкі форми соціального життя, так і лишається відкрите. Ще й тому, бо чи можна щось побачити в повторах одних і тих же антидуховних процесах, в яких війна і мир, тепло-холод, їжа-голод та чимало подібного іншого. Вони настільки мають жахливий характер і затягують все більше, що побачити реальну дійсність досить складно. Разом з тим, все воно - не сліпа випадковість, до того ж все йде синхронно, ніби по команді, тож і прірва в суспільстві між багатством (супербагатством) і зубожінням все глибшає. Добре певно знають, що цілий народ може бути змінений (переформатований)  через страждання, постійні напругу і страх. Тож в основі насправді влади є обман для придушення волі. В цьому контексті цікавим є видання Турчинова «Ілюзія страху». Бо виникає апатія, вульгарний скептицизм і тотальний неспокій. Звідси і в’ялість народу, і розповсюджена його недовіра. Винятком є його авангард і студенти. І то лише ті, що мають власний погляд на справи. Важливим є й те, що хоча країну привласнив великий капітал, який з народом не бажає знатися, духовний фактор того ж таки народу не зник. Тож, коли споглядати на зазначені процеси лише поверхово, нічого не вийде. Будуть мінятися країни (будуть ворожі чи спонсори), або їх лідери чи президенти, виникатимуть разом з ними ті ж самі чи складніші причини-проблеми, але суть всього лишиться  незмінною. Продовжать нам говорити «ні, хлопці, ні, дівчата, стійте. Ви не в суверенній країні, вона не суб’єкт, вона наш об’єкт. Коли ж об’єкт, то й продовжуйте грати по нашим правилам». Як приклад, «велено подправить вот эти закони и вот эти убрать». При таких обставинах діяльність пасіонарія не коштуватиме й гроша, навіть тоді, коли спиратиметься на волю народу (не тимчасовий сплеск чи ейфорію). Теж саме відбувається, коли є воля народу, але по різним причинам його поводирі-пасіонарії відсутні. Народ лишається у розпачі. Тож, коли спробуємо уважніше поглянути, як говориться, й «в зазори протилежностей», то побачимо дещо ще цікавіше і в ньому те, що має безпосереднє відношення до подій в Україні і її майбутнього.    

 

Тепер вже очевидно, що все воно стало й підґрунтям тяжкого для України стану – від політико-економічних і соціальних негараздів і криз (зовнішня заборгованість в часи отримання незалежності була нульова, тепер більше 80 млрд. дол.) до непримиримих протистоянь і конфліктів. Від геополітичних спочатку претензій, до військових дій, навіть агресії, з тимчасовою втратою території. Народ України навіть отримав свої «гарячі точки», за якими ведеться не дрібна вже війна… Така біда ще не цілком усвідомлюється. Різні проблеми і повсякденні питання й турботи відкинули на другий план розуміння недосконалості світу, в якому живемо – глобалізація нікуди не поділася, вона продовжується. Разом з тим, унікальність народів нівелюється, а західні принципи лібералізму (тепер вже агресивного) стали ніби приоритетними в світі. Наприклад, для ТНК, як провідників глобалізації, поки що не має сили, здатної їх приструнити. Але чи так все насправді?

 

Не буде зайвим подивимося на свою історію і навіть праісторію. Яка в них існує закономірність, що повторюється знову і знову? Поряд з тим, що Україна ніяк не може відбутися як насправді незалежний суб’єкт і постійно привноситься їй досить чимало запозичень – в ній постійне героїчне протистояння, героїчне народне самопожертвування вже поставшим ситуаціям, подіям чи чужоземним формам управління. Все воно призвело до того, що як на Сході, так і на Заході такий довгий процес буття країни сприйнятий як невід’ємна і притаманна українцям модель життя. Чи не звідси й сленг: де троє, там два гетьмани. Це повторюється і тепер, коли Україна отримала відносну незалежність і стала реальною спадкоємницею Київської Русі, а українці – спадкоємцями її території і її нащадками, які продовжують представляти древню слов’янську спільноту і, безперечно, її цивілізаційні основи. Але знову ж таки, чомусь все здали і зі всім погодилися! Ще в ті далекі часи, до початку дроблення її території, а потім захвату і підкорення народу, добре розуміли як важливо бути суб’єктом. Розуміли, бо відчували себе в органічно-духовній єдності. Чому сталося дроблення? Чи самостійним було рішення щодо розподілу земель Київської Русі? Про це колись все ж скажуть своє правдиве слово історики, проте результат добре відомий. До того ж очевидно, що місцезнаходження України, завжди розвинутий її інтелектуальний потенціал, людські і природні ресурси повсякчас були бажаними й іншими. Тож все воно впливало і продовжує впливати на хід надзвичайно багатої, хоча й багатостраждальної, її історії. Вона засвідчує і хозарський, і руський каганати, і причетність до мусульманської, європейської і євразійської цивілізацій, але знову ж таки з чисельними протистояннями, конфліктами, війнами, окупацією й анексіями її земель, що призводило до величезних втрат, розрух і, безумовно, обезкровлення й послаблення народу. Появам такого стану не сприяли і численні переселення й імміграційні потоки з території України, а також сплановане (для змішування-метисації) її заселення та застосування механізмів підміни політеліт. Тобто, цілісність і єдність української спільноти розпорошувалася, її ідентичність руйнувалася, розривалися і знищувалися сімейні і родові лінії, навіть самі їх ознаки. Замовчувалися системи цінностей, звичаї, традиції предків, культура і сама природна сутність не простого українського етносу. Згідно закону життя, віками переслідуваний народ повинен був деградувати, втратити свою ідентичність, культуру і накопичені знання. Але такого не сталося, хіба що вплинуло на стан його характеру: поряд з відкритістю, присутня пристосованість і, звісно, велике співчуття до всього. Також не відбулося повної втрати свого справжнього православно-слов’янського (українського) орієнтиру.

 

Мені можуть заперечити, мовляв, різні негаразди відбувалися не з одним українським народом. Так. Але класичне географічне і дійсно геополітичне розташування спочатку Київської Русі, а потім України, унікальної суверенної країни і важливої з стратегічної точки зору держави, стало чи не найголовнішою причиною подібного. Особливо в останні часи, коли країна отримала незалежність.

 

Україна і її народ були й лишаються центральною віссю євразійського (Європи і Азії) простору, вони перебувають саме там, де схрещуються різні геоглобальні інтереси й присутні геополітичні проекти. Декілька століть країна розглядалася як західне (європейське) розширення, тепер – на схід. Тобто, її інтеграцію з заходом, але східний його форпост. Тож знову її територія і народ опинилися в обхваті непримиримих чомусь трьох світових цивілізацій: західноєвропейської (атлантичної), євразійської і мусульманської, яким наймогутніші держави світу задають тон і напрямок т. зв. «розвитку». Ним вони рухали і рухають, але для українців завжди він виявлявся руйнівним, бо розглядають Україну здебільшого полем їх битв, в т.ч. й релігійних війн. Справді, українці вже не просто є свідками загострення різних протиріч то під прикриттям лозунгів боротьби з тоталітаризмом, комунізмом, то з сепаратизмом, націоналізмом, тероризмом чи їх різнобарвними окрасками, але й міжцивілізаційних зіткнень. І хоча все це добре відчуваємо на собі, проте продовжуємо все ще пристосовуватися до майже штучно створених ними умов, плекаючи надію не просто вижити, навіть досягти рівня сильних, тобто самодостатніх і найсильніших. Це – утопія. Також помилковим є сподівання на відносно легке та прийнятне вирішення долі українців. Тим більше, коли всі за щось борються, але не в стані передбачити перспектив та наслідків цієї боротьби. У таких борців проявляється нездатність розуміння суті явищ та реальної істини в історичному і сучасному плані. Вони здебільшого бачать окремі предмети (явища), але не світ в цілому. Все воно унеможливлює народження і реалізацію дійсно стратегічного напрямку розвитку. Ще й тому, позаяк й на території України продовжується непримиримість цивілізацій. Вони віками будоражать спокій, поїдаючи свої і чужі народи, породжуючи одночасно міфи, героїв і антигероїв. Байдуже, що отримали й самі певні «осучаснені» в собі переміни, наповнивши одна одну новими формами існування. Проте знову ж таки, щоб потіснити іншу, бо все ще лишаються як світ тиранів, незважаючи на те, що плавно інтегруючи до єдиної всепланетарної, частково ніби й зливаються. Звісно, їх мирність чи агресивність залежить і від того, яка держава (їх угрупування чи латентне ядро) в них домінує. Хай там як, але своїм дивним протистоянням цивілізації можуть порушити планетарну стабільність… В історії людства чимало є прикладів виникнення, а потім зникнення цивілізацій, за якими канули також і їх системи світорозуміння. Попри те, що всьому свій час, але, нажаль, й понині простір України розглядається як поле їх стратегічного протистояння. І ні одна з них чомусь не осучаснюється для блага гармонійного розвитку життя на планеті Земля. Тож відкрито чи латентно проявляють свої «характери». Тому й не відпускають Україну, територія і народ якої перебувають під постійним і пильним контролем їх представників, слідкуючим за найменшими в них перемінами. І байдуже, що Україна перебуває в центрі Європи. І байдуже, що можлива велика біда, в т.ч. й вселенських масштабів.

 

Ще у ХХ ст., особливо після закінчення другої світової війни, стала проголошуватися заходом, ніби то для існування єдиної Європи, геополітична ідея застосування лінії розподілу від Північного моря через Чорне і його проливи до Перського заливу. У відповідь, після розвалу СРСР, з’явилася зі сходу паралельна вісь з претензією на все східноєвропейське слов’янство – від Калінінграду через Україну до Криму. В часи, коли Україна стала самостійною і реально не визначилася зі своїм геополітичним напрямком, до того ж утримувалася біля Росії й Кримом, її особливо не чіпали. Коли ж проявилися її намагання, враз зримо проявився і той геополітично-економічний гибельний вузол протистояння цивілізацій на території України, в який втягуються й інші світові сили і міжнародні органи. Але ж Європа і Азія (Євразія), Схід і Захід це не два цілком протилежні світи, тим більше, як зазначалося, вони стають дедалі більш інтегрованими. До того ж відомо, що конструктивна їх взаємодія завжди приводила до бажаних успіхів. Прикладів спільної їх взаємодії досить чимало і серед них – це шлях із варяг до греків (балтійсько-чорноморський) і Великий «шовковий шлях», від Китаю в Європу, а в зворотному напрямку – «Хлібний шлях». Чому б знову не продовжити спільно співпрацювати, наприклад, розпочати разом з Україною спільний проект оновлення «Шовковому шляху»? Чи щось інше грандіозне для блага своїх народів? Адже він скорочує транспортні магістралі більше ніж на тисячу кілометрів! До того ж, самотужки творити - досить накладно і проблемно…

 

Тут ми мусимо підійти до основного питання, для чого такі конфронтації і протистояння? Людство повинно ж розвиватися і йти до досконалості. Є у нього нагальні і довгострокові потреби, проявляються і нові настрої у світовій суспільній думці, і величні наукові досягнення. Проте, головна проблема не в цьому, а в тім, що за протистоянням ховаються інтереси і особливий егоїзм вузького привілейованого латентного кола, прагнення якого тепер вже не одного матеріального благополуччя ( у них не зникає постійне прагнення щось урвати або чимось скористатися) чи управління світом, в першу чергу - до чисто біологічного виживання (необхідність отримання більшої енергії живлення). До нього в основному сходяться лінії Сходу і Заходу. Тож виникнення дивного протиборства на території України має не лише локальний (внутрішній) характер і несе загрозу не для одної країни і її народу. Його слід розглядати значно ширше і головне - глибше. Ще й тому, бо самі гаранти безпеки України як суверенного суб’єкта, виявилися в конфронтації один до одного, і до неї проявляється певна неповага і навіть, буває, приниження, в т.ч. обіцянками. Звідси й розглядається її територія як розподілене між ними поле (міст чи буфер). Звідси і ті часті зміни діючих осіб від слабких і не самостійних «ксеноеліт», а також форм управління з аморфними структурами, в т.ч. різної «розрухи і боротьби». Поряд з таким Україна продовжує губити свій технологічний, економічно-культурний і особливо політичний розвиток, ігнорується вітчизняна геополітична дійсність, практика і традиція. Тому досить важливо повернутися до своїх родових ліній, до своїх першоджерел і справжньої своєї історії, доброякісної освіти і культури, які вироблені поколіннями і є спадщиною нащадків, щоб добре розбиратися в мікро і макрорівнях політичної карти світу – хто є хто і для чого.

 

Разом з тим, що до України і її народу, як і до протистояння на їх території сучасних цивілізацій, склалася «десь там» не цілком вірна уява - ті ж таки мінусові фактори мають особливе значення й в стратегії їх боротьби за мирне і достойне життя. Географічне положення України надає їй переваги і перспективи використання унікального свого розташування в центрі Європи. А не замкненість її території, як континентальної держави, з масовою інтенсивною інфраструктурою транспортно-комунікаційної логістики дозволяє вести розумну співпрацю з усіма, щоб наповнювати як свої, так і необмежені ринки Сходу і Заходу. Але головне не в цьому і навіть не у військовій її силі – у духовній, в дусі Предків і духовних основах буття її народу. Як важливі вони для євразійського континенту в цілому! Це попри те, що в основі релігій покладена й «духовність». Може виникнути питання, що вона таке, чи що з тією духовністю? Але саме в ній енергія життя, якості, міць людини і передані нам воля і віра предків, а не нав’язані стереотипи, що ведуть до рабства. Саме в ній власні правила гри і сама непереможна гра! В епоху Водолія, епоху прозріння, до України, як Тільця, і до її народу, як вагомої частки слов’янського субетносу, повертається їх справжнє духовно-енергетичне поле. Тож бо у них проявляється  можливість запровадження й ідеї - створення особливої цивілізації для збереження життя і подальшого мирного розвитку планети Земля. Така укріанів місія. Цьому могла б послужити «Ліга представників народів (ніяк не великого капіталу) з центром у Києві. Революційно нічого не відкидаючи, розповсюджуючи на основі духовно-філософської концепції свого народу справжні духовність, людяність і доброзичливість, вони зможуть привнести у взаємини усіх сторін Сходу і Заходу вкрай необхідні цивілізаційно-людські стосунки, позаяк насправді існує реальна загроза нависаючої над людством тотальної загибелі. Небезпека життю і страх смерті, спонукуючи, нададуть і ті сили, і ту волю, що сприятимуть в перемозі народів. Виникне цілком інша атмосфера взаємовідносин, яка, без сумніву, розповсюджуючись скрізь, охопить країни різних сторін і різних світів. Синдром незвичного для людського роду протистояння зникне, пріоритетами стануть консенсус і взаєморозуміння. 

 

Звісно, перші кроки найтяжчі, проте сплинуть роки і будуть вже інші земляни, з новим світоглядом і новою парадигмою свого життя. Разом з ними й існуючі суспільства плавно змінять свої форми і типи свого існування. Що ж до тепер, то не лише знаємо, чому і що затіяла Росія; знаємо також, що потрібно Європі; бачимо, куди схиляється й Америка. Але також знаємо, що являє собою насправді Україна. Проте цього вже не досить!

 

 

Михайло Гречка 

 

Керівник геополітичного «Центру «Євро-Азія» - III тисячоліття»